48°06’19.2«N 38°03’03.3«E

На початку XX століття левова частка вугільної промисловості Донеччини належала іноземцям. Французи, скажімо, вподобали район довкола Дмитріївки, теперішній Макіївський, де розкопали кілька родовищ і звели довкола нові селища. Так з’явилася двадцять перша шахта «Президент» та однойменна колонія, куди згодом занесе моїх дідуся й бабусю.

А ще до них у Макіївку та її околиці у спекотному липні 1908 року навідався французький католик — отець Неве. «На ґрунті з широкими згортками де-не-де розкидані глибокі яри, розмиті дощовими потоками, що стікають родючою землею та зникають, майже не залишаючи слідів вологи. Повітря гаряче й сухе…» — так описав настоятель французького приходу місцеві ландшафти. Певно, тільки купання у ставках могло б урятувати його від тої жаровні. Він стягував з голови пілеолус, чухав потилицю й думав: «Звідки ж тут узявся б ставок?».

Через сто років те саме запитував і я — дванадцятирічний полтавський хлопчак, який приїхав на літо до дідуся в селище Двадцять першої шахти.

Дєда, шо там?

Щойно сонце сягає піку, дідусь перериває футбольний матч і жене мене додому. Мовляв, йобне сонячний удар, а йому потім бігай і прибирай онучкове блювотиння. «Ну дєда», — скавучу я, але рішення старого остаточне. «Бандерчик, давай, цей, не дратуй». Я намагаюсь тупотіти ногами так, щоб вивергалися всі терикони навколо. Від злості запулюю м’яч у небо. Може, навіть голуба підбив. Такий потужний удар не справляє враження на діда — ми однаково човгаємо у під’їзд.

З вогкого підвалу кумкають жаби, які плодяться тут наче мухи. Сусідам нормально, але я слизьких болотних потвор боюся панічно. Тобто більше, ніж дворових собак. Найгірше починається ввечері, коли жаби вистрибують на перший поверх. Тож мушу бігти повз них, наче мене в дупу півень клює. Цієї миті, на щастя, шлях вільний.

Я подзьобую терпкі сині ягоди з дерева, гілки якого лізуть прямісінько нам на балкон. Якби ж я памʼятав їхню назву, то застеріг би вас ніколи не торкатись цієї гидоти. Втім, лишень Богу відоме їхнє походження. Це й не шовковиця, й не брусниця. Можливо, ірга чи жимолость. Тільки так може називатись кислятина. Піді мною хитається дитячий стільчик, розмальований квіточками. Нащо дідусеві таке сідло і де він його взяв? Після обіду час такий тягучий, що й не таке запитання доводиться розсмоктувати, мов чупа-чупс. Мушу знеболити очікування і якнайшвидше вийти на волю. Від ягід мій язик набуває кольору Маріанської западини, і я показую його дідусю Толі. «Баламут», — відповідає той і знову занурюється у шкрябання лотерейок, які на пошті видають разом із пенсією.

Я вкладаю голівоньку на розігріте деревʼяне підвіконня і розтаю, неначе вершкове масло. Здалеку медитативно чухкає потяг, у квартиру задуває вітер зі степу, що саме задрімав, як і все селище. За путями бовваніє невідомість. Чомусь я ще й досі не цікавився у дідуся: а що на тім боці?

— Дєда, шо там? — кричу і тикаю пальцем.

— Мазєпа, — відповідає дідусь, не відволікаючись від лотерей.

— Всмислі?

На секунду подумав, що десь там похований гетьман. Повертаю голову до діда, а той ляскотить від радості за свій