Мій пес на антидепресантах

З колонки грає американське ретро, на столі горять свічки, і ми з хлопцем сідаємо вечеряти пастою з креветками, яку він сам приготував на моїй кухні. Я по вуха закохана і нарешті думаю, що зустріла того самого — з ким можна бути собою, почуватись захищеною та будувати щось справжнє. Мій пес Добі лежить біля наших ніг на підлозі й дивиться беззахисно, наче оленя. Просто ідеальний вечір. 

Все змінюється, коли ми з хлопцем переходимо до кімнати, сідаємо на ліжко та починаємо цілуватись. Від оленячого погляду Добі не лишається й сліду — як і від моєї довіри до хлопця. Річ у тім, що Добі незвичайний пес.

Добі має щось схоже на ПТСР і загалом не любить, коли люди, що приходять до нас додому, рухаються. У кожному русі він бачить небезпеку, а коли йому страшно — може різко кинутися та вкусити. От і тепер: наляканий, пес починає істерично гавкати й стрибати на ліжко. Я притримую його за нашийник та гладжу. Хлопець дратується, нервує та зрештою каже Добі: «Щезни!». 

До цієї вечері вдома ми утрьох вже багато разів гуляли на вулиці, і мені подобалось, як хлопець ставиться до собаки. Здавалось, він перший з моїх партнерів, хто тримався із Добі впевнено та спокійно, хто розмовляв з ним і не сприймав його як проблему. У відповідь Добі дивився із зацікавленістю та слухав. 

Тож тепер я очікувала від хлопця розуміння й підтримки, а отримала страх, роздратування й агресію. Настрій зник, чарівність вечора в мить розсіялась, YouTube Music сам собою перемкнувся з американського ретро на щось сучасне. Перше побачення у мене вдома стало й останнім.

Чотири кілограми ніжності

Наша історія з Добі почалася три роки тому, коли одного дня в середині жовтня ми, обоє перелякані, приїхали додому на таксі. За кілька тижнів до цього я побачила на сторінці зооволонтерки фото, з якого дивився тендітний чорний собачка з великими (як я тепер розумію, від жаху) очима. Під світлиною — підпис: «Добі, найніжніша та наймиліша дитина. Чотири кілограми ніжності та любові». 

Від зооволонтерки я дізналася небагато. Добі народився у Василькові та жив у жінки, яка, вочевидь, утратила розум, бо перетворила свою квартиру на «притулок», де тримала безліч котів та собак у тісних клітках. Тварини ніколи не виходили з них та їли здебільшого власні випорожнення. 

Добі, скоріш за все, народився в одній з тих кліток. У таких умовах тварини помирали, і коли їх померло більше, ніж половина, сусіди через запах викликали поліцію. 

Так Добі, який тоді був схожий на маленький скелетик зі жмутками шерсті, отримав шанс на життя. Зооволонтерка запевнила мене, що Добі — «чистий аркуш» і у нього «немає ніякого характеру». Що вкладеш — те й вийде. 

Щойно ми приїхали додому, Добі розгублено нипав кімнатою, нюхав меблі й кути, поглядав на мене з недовірою, та коли я допомогла йому застрибнути на ліжко, дозволив себе погладити. Я лежала поруч із ним і думала: «Як кльово! Тепер у мене є пес». 

Усе змінилося вже наступного ранку — Добі ніби мене не впізнавав.

Не підпускав до себе, нервово намотував квартирою кола та без упину гавкав. Про те, щоб одягти шлейку чи бодай нашийник та вийти гуляти, мова не йшла. Коли я все ж піймала його, Добі сильно покусав мої руки, вирвався та сховався під ліжко. Я відчувала безсилля, відчай та злість на себе: Добі — це лише чотири наляканих кілограми, а я не можу з ними впоратись. 

Відтоді моє життя змінилось до невпізнання — Добі став його центром.

Я перенесла всі робочі зустрічі в онлайн, щоб не лишати щеня на самоті та дати час звикнути до себе й квартири. Але вийти не вдавалось навіть у магазин: щойно я йшла, собака поч