Під гору до Підгори, вниз, угору і по Колу

«У вас тут такі серпантини, як у Карпатах», — іноді кажуть водії, що проїжджають через місто, з якого я не поїхав. Звісно, у Теребовлі — не як у Карпатах. А втім, якщо гуцули та бойки йменують справжні гори гóрбами, то теребовлянці кожен другий горбик у місті звикли називати горою. Перепад висот між найвищою  та найнижчою точками міста — добра сотня метрів. Цілком доста, аби зморитися, якщо треба зробити кілька підйомів і спусків за день.

Коли майбутні гості запитують «Що захопити з собою?», я раджу взути трекінгові кроси та зодягнутися у зручне, що не шкода забруднити, бо доведеться багато ходити, дряпатися й влізати в болото. А болота в Теребовлі ніколи не бракувало. Колись у місті існувала система шлюзів та дамб, котра стримувала ворогів на підступах: вода з ріки, що називається Гнізна, розливалася й заполонювала собою простір перед міськими мурами. Зайди нерідко в’язли в болоті й мочарах та мусили відступати. Тож болото, мабуть, по старій пам’яті зберігає оборонний характер.

Тому в Теребовлю немає сенсу вибиратися без досвідченого провідника, котрий знає потрібні шляхи та лазівки. Існує чимало легенд і побрехеньок про підземні ходи міста (і про підземелля, повні скарбів, але то окрема історія), аж такі широкі, що в них могли спокійно розминутися два вози. Головний хід нібито провадив від замку до колишнього костелу кармелітів. Це при тім, що довелося б зробити його під рікою. Подібні легенди є в кожному сусідньому селі, котре через церкву начебто сполучене з теребовлянською фортецею.

Тож цілком можливо, що всі шляхи ведуть не до Риму, а на замкову гору в Теребовлі.

Травма від набігів та руйнувань тягнеться тонкою ниткою через історію міста. Основний променад ним завше точиться навколо «Кола», чи то «Кола пошани»: чотирьох вулиць, котрі окреслюють собою середмістя,