Кругом вода, за рікою — орда. Волинь

1.

Волиняни — поміж лісами, річками й болотами, яким нема кінця-краю, — заховані, вкорінені, живучі. Терплячі, прямі й чесні, як зруби, що ними ще донедавна були типові тутешні хати, але не геть прості, яким видається їхній побут. У них багато синяви, бо синє — то вода, то небо, то вікна і двері старих хатів і навіть рамки старих ікон. 

Церкви тут теж тільки сині. Щоби вони могли встояти на нетривких поліських пісках, під чотири кути будівлі колись клали чотири камені. Важко сказати, в кого ці люди досі більше вірять: у Бога, якому моляться у своїх мусово синіх церквах, чи в силу природи. Хрести на перетині їхніх доріг досі підперезані рушниками, фартухами та хустками — відгомін оброчного полотна, яке тут несли в данину Дажбогу, богу достатку, що найчастіше бачився людям в образі сонця. Ці хрести тут звуть фігурами, натякаючи, що на перетинах і окраїнах стояли дерев’яні фігури ще тих богів. Б’ють себе в груди, що тутешніх вирізняє таке: вони віддають найкраще — іншим, гостям. На раменах цих же хрестів часто досі прибиті дерев’яні обценьки, молоток та маленька драбинка. Це, мовляв, щоб розп’ятий Христос дістав цвяхи обценьками зі своїх рук та зліз донизу драбинкою. Добрі ж. 

На причілках хатів тут часто вирізьблене проміння сонця. І коли Іванович та Федотович — двоє охоронців волинських боліт — дивляться на воду, навколо їхніх очей таким же промінням розходяться зморшки. Зморшки простих дядьків, які звикли мружитися, захищаючись від сонця, вітру і, можливо, трохи від поліської комашні. Болота, що за їхніми спинами, впираються в Білорусь. До кордону — кілька кілометрів. А перед очима з вершечка дюни відкривається Волинь. У цю пору, на початку квітня, вона лежить смужками різного тла: он зелена — то трава, жовта — пісок, темно-синя — вода, рудувата — сухий очерет, інша зелена — молоде листя дерев за річкою, далі зелений колір розбивають вкраплення дахів на обрії: то зринає село Млини. 

Ці чоловіки змалку навчилися співжити з болотами, лісами, піском і запевняють: навіть тієї самої ранньої весни 2022-го цей край від російської орди врятувала велика вода — так тут звуть повінь. Хоча хто ж би це знав напевне. 

2.

Іванович — він же 61-річний Олександр Сащук — охоронець довкілля, керує Національним природним парком «Прип’ять — Стохід». Федотович — за паспортом Костянтин Борбич, 59 років — колишній сільський голова, дослідник історії всіх воєн цієї землі й заступник начальника місцевого військкомату. 

Якось один сказав іншому: «Можна я буду вважати вас другом?». І вони поручкались. 

Народилися за 25 кілометрів один від одного: Борбич на берегах Стоходу, Сащук — Прип’яті, двох річок Волинського Полісся. Стохід — найдовша річка Волині. Десь на південній околиці села Сваловичі Стохід впадає у головну водну артерію Полісся — Прип’ять. Тут річки зустрічаються. 

Іванович із Федотовичем зустрілися не так романтично: проводили в районі військові збори. Обидва розуміли, що вишкіл потрібен усім, і до зборів ставилися серйозно — вже встигли повоювати ще з 2015-го на сході країни. 

Кажуть: там — «важка земля». І, може, вона здалася їм важкою не тільки то