Ірина Цілик: столика героїня(Тип 4 Світла)

З Іриною Цілик ми говоримо на Подолі у «Світі кави». Кав’ярні цієї мережі є у Львові, тож мої львівські друзі впевнені, що київське місце «не тру». Втім, еспресо-тонік такий самий смачний, а за сусіднім столиком завше можна побачити кількох іноземців. Спекотний липневий день, у мене на столі кава з льодом, в Іри — матча-лимонад. Час від часу вона коротко махає рукою знайомим, що проходять повз, — Поділ, місце зустрічей. Ця ніч була відносно тихою: над нашими головами не вибухали дрони й балістичні ракети. Та ми все одно говоримо про війну, бо ж хіба не всі розмови сьогодні — про війну?

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Розкіш не обирати єдину професію

ЩЯкби це був публічний діалог, я почала б із представлення Цілик аудиторії, тож одразу уточнюю, що назвати першим: письменниця чи режисерка? Іра відказує миттю: однозначно режисерка, а після паузи додає, що й досі часом почувається у письменницькій сфері так, ніби грає на чужому полі: «Я ніколи не робила ставки на літературу як на професійну діяльність. Напевне, це для мене чисте задоволення, хобі, хоча хобі звучить якось недобре. Просто я ніколи не прагнула заробляти літературою на життя, хоча, як не дивно, таки заробляю теж». Коли Іра це каже, я згадую, як перечитувала збірку «Родимки» — тонку, ніжну, спостережливу прозу. Останнє, що могло б мені спасти на думку тоді, — «написано непрофесійно».

Іра додає, що її робота передбачає переплетіння візуального і словесного, а зміна сфер діяльності допомагає балансувати на межі. Десь там само, на межі, відбувається написання сценаріїв: «Раніше я не знала, чи доречно згадувати, що я ще й сценаристка, але вже є кілька текстів, за які мені не соромно і за якими з’явилися фільми». Так Ірина стала співавторкою сценарію до фільму Максима Наконечного «Бачення метелика» — і це єдиний випадок, коли Цілик писала сценарій не для власної кінокартини. Поступитися головним місцем було нескладно. Втім, суперечки щодо деяких сценарних рішень таки траплялися і не завжди вдавалось дійти консенсусу, що саме має залишитися у фільмі: «Я весь час нагадувала собі, що не є режисеркою цього фільму і маю робити для нього добро в чітких рамках». 

Як напрочуд гармонійну співпрацю Цілик згадує спільну роботу з письменником Артемом Чехом, її чоловіком. Вони спільно писали сценарій до фільму «Я і Фелікс» — за автобіографічним романом «Хто ти такий?» Чеха. Це текст про зростання в Черкасах, взаємодію поколінь, травму війни (один із персонажів — ветеран Афгану).

Спільний проєкт Цілик визначає як перехресний вплив двох митців, адже сценарій народжувався паралельно з романом і Артем інкорпорував у текст особливо вдалі сценарні рішення: «Якісь деталі постали взагалі дуже спонтанно, як-от акваріум з мадагаскарськими тарганами у домі Гриші-диверсанта, — це була вигадка нашої художниці-постановниці». Таргани всім сподобалися — і Чех забрав їх у роман. Чимало діалогів героїв також народились експромтом.

Цілик пояснює, що їй легко поєднувати іпостасі письменниці й режисерки: «До речі, це справді допомагає у практичних речах: деяким режисерам тяжко дається підготовка текстів на пітчинг або написання сценарію так, щоб люди його побачили. Я ж начебто знаю, як змалювати візуальний світ словами, і це допомагає не лише мені, а й усій команді». Іра додає, що мислить візуально і саме візуальне мистецтво найбільше вражало її на всіх етапах формування. Так, уперше потрапивши до Лувру, Іра вийшла звідти мокра від сліз: «Я давно вже не плачу в музеях, але для мене досі найпрекрасніше відчуття — побути наодинці з картиною. Наприклад, музика на мене значно рідше впливає аж так». 

Говорячи про сучасне кіно, ми згадуємо живопис: від частих алюзій на «Американську готику» Ґранта Вуда і «Світ Христини» Ендрю Ваєта в сучасному американському кінематографі — до кольорових рішень, натхненних конкретним мистецьким періодом. Серед представників візуальних мистецтв, які зараз надихають її на різні художні рішення, Ірина згадує Алекса Колвілла, Едварда Гоппера, Карен Ламассонн, фотографку Нен Ґолдін, з українців — Сергія Майдукова, Мітю Фєнєчкіна, Євгенію Полосіну та Анну Іваненко — тих, хто працює зі звичайними, побутовими сюжетами, однак додає туди дрібку магії. А ще раптом згадує свого найбільшого улюбленц