Щоб був дім. І були ми

Якось о другій ночі я лежав на збитій деревʼяній койці в сирому бліндажі і зловив себе на думці, що мені подобається те, де я зараз, із ким я зараз і що ми зараз робимо. 

Це місце нове для нас, але тут колись давно вже були інші. Про це свідчить накопичена сажа в гофрованій трубі, що займається від першого ж полумʼя, вкрите пилом сміття, написи на стінах і земля, що осипалася зі стін та стелі. 

Наш черговий «улюблений» бліндажик у вже такій «рідній» посадці залишився сам. Уже який день поспіль її прицільно розбирає «120-ка». Таких «рідних» посадок, «улюблених» бліндажів, погребів уже було стільки, що ніхто не рахує. Лиш десь у буденних розмовах про те, що було, згадуємо: «А памʼятаєш, тоді на Орлівці?…», «А там, де Соломон був головою ОСББ посадки» і тому подібне. Такого є та ще буде багато.

Я лежав у своєму улюбленому спальнику, застібнутий ледь не під шию, і вслухався в рипіння звʼязку щодо виявлених цілей, координацію на відпрацювання по них та усвідомлював: я люблю те, що роблю.

Виснажливо, брудно (повно землі зараз у волоссі), без будь-якого режиму сну й харчування. Спиш, коли є можливість. Харчуєшся, коли є час та взагалі хочеш. Іноді дуже нервово. Іноді до сліз весело. Іноді захопливо, а іноді через злість і роздратування.

Та все це виклик мого покоління, й мені подобається приймати його та робити від себе іноді більше, ніж сам очікував.

***

Березень 2024 року. Нашу частину після спецзавдання й важких боїв безпосередньо в Авдіївці вчергове передислоковують на іншу ділянку фронту. Тепер це деокупована, уся в ранах і могилах Харківщина. 

Минуло півтора року, як українські воїни вибили звідси російські війська. Але зруйновані міста і вщент знищені, часто мертві села ніде не п