Як оживити мертву пам’ять про війну

Цвинтарна естетика в Україні давно вийшла за межі кладовищ і тепер захоплює центральні площі наших міст і сіл. Могильними гранітними плитами й меморіальними таблицями з чорного габро, рудого та сірого граніту громади вшановують пам’ять про загиблих героїв нашої війни за незалежність. Світла пам’ять про чин полеглих, які стали на захист держави, перетворилась на хаотичну пітьму і несмак у меморіалах та почесних секторах поховань. Наше спільне завдання й обов’язок —  зупинити цю стихію і почати відповідально підходити до створення військових кладовищ та меморіалів. Те, що відбувається зі встановленням нашвидкуруч гранітних хрестів та обелісків зараз, — знецінює жертву полеглих.

Нещодавно, у День захисників та захисниць України, мер Києва Віталій Кличко разом з очільником Державної прикордонної служби Сергієм Дейнекою врочисто відкрили у Дарницькому районі столиці могильну плиту з чорного граніту в пам’ять про загиблих прикордонників. 

Подібні могильні камені встановлюють у громадах мало не щотижня за бюджетні або меценатські кошти. Складно не зауважити, що найчастіше це відбувається швидко, утилітарно і для галочки. Таким чином керманичі міст та ОТГ квапляться відповісти на запит родин загиблих та відзвітувати перед громадою про «виконання плану меморіалізації війни». Це зневага до пам’яті, яку більшість із нас вважають нормою, але яка не має нічого спільного з українською історичною мілітарною традицією та європейськими цінностями, до яких ми прагнемо. 

Меморіал чи військовий некрополь — це маркер української землі, місце історичної пам’яті, яке має спонукати людину до глибокої емоційної рефлексії.

Місце пам’яті — це не просто гранітна брила, а функціональний, інклюзивний простір. Це маніфест і меседж наступним поколінням. Цією неймовірно тонкою та емоційною сферою мають опікуватися професіонали, які вивчали цю галузь: історики, мистецтвознавці,