Любов прокидається в темряві

Колись давно, ще підлітком, я собі вирішив, що не люблю людей. Надто багато зла від них, жорстокості, болю. Неприємний мені весь цей натовп. Усе це населення. Юрма.

І я підтримував у собі цю нелюбов. І плекав її. І здавалося, в цій нелюбові до людей є щось правильне, те, що личитиме митцю, а певна латентна соціопатія має стати основою мого характеру. Аж до того, що на деякі прояви людського я неодмінно реагував внутрішнім переконанням: люди — бидло. 

Вже набагато пізніше — ближче до сьогодні — стало зрозуміло, що я лише хотів ненавидіти людей. Хотів, але не зміг. Обманював себе.  

Я постаршав, розлюбив артхауз і полюбив Марвел, розлюбив Сартра і полюбив Кінга — і зрештою дійшов висновку, що і людей люблю. Окремо і в масі. Різних і всяких. Бо люди — то все, що є в цьо