Острів Бахмут на Позняках

Тут кажуть не «пацієнти», а «клієнти». Тож — у клієнтки болить спина.

Клієнтці стільки ж років, як і її сімейній лікарці Тетяні. Вік — інформація особиста, але лікарка точно працює вже пів століття.

Тетяна мружиться крізь товсті опуклі лінзи в фіолетовій оправі й швидко набирає на комп’ютері скарги. Саме комп’ютер лякав її, коли починалася медична реформа і всі мали його опанувати. Втім, він виявився нестрашним. У страху багато облич, тож і наша спина по-різному реагує, скажімо, на павука у кутку чи на звук російського літака, який от-от скине бомбу.

— Спина, спина. А отут якщо натискати?

— Ой, та всюди болить. І тут, і тут. А ви, пробачте, де ви жили?

— На Чайковського, майже біля нашої амбулаторії. А ви… — лікарка не питає навіть.

— І що у вас? — пацієнтка й не чує.

— Як у всіх.

Ця розмова починається у Дарницькому районі Києва в невеликій Бахмутській амбулаторії первинної допомоги.

Спина спиною, та річ у тім, що і в клієнтки, і у лікарки болить одне й те саме. Болить цілком здорове серце. Воно болить за домом.

Сіль

Бої за Бахмут ставали тільки важчими. Виїздити почали навіть працівники Бахмутського центру первинної допомоги, які досі відмовлялися їхати категорично. Виїхавши, усі вони опинилися без роботи з малою частиною зарплати — бо «простій». Хтось почав шукати нову роботу, хтось поїхав за кордон. Директорка центру Світлана Шабаліна думала про їхню бахмутську лікарню. Чекати можна, але як бути зараз?

Так Світлана почала телефонувати колегам.

— Ми почнемо спочатку.

П’ятдесятирічна Світлана показує дорогу до Бахмутської амбулаторії на Позняках, якою вона керує. Невелике приміщення сховане за черговою столичною багатоповерхівкою. В інший час її легко помітити, але сьогодні вітер закрутив один з прапорів.

На тому прапорі мають бути три кольори: малиновий, зелений і синій, а посередині біле коло, поділене навпіл горизонтальною лінією. Часом плутають, мовляв, це хімічний символ солі, але насправді він алхімічний. Сіль давні алхімік