У снах ми усі щасливі

Мені шість. Спекотний літній вечір. На вулиці майже безлюдно, хіба із сусіднього двору чути пісні, що звучать у колонках. Я в майці та шортах, гумові шльопанці та мої куці пальці ніг рясно вкриті пилом ґрунтових херсонських доріг. Із сусідкою Анею, подружкою дитинства, ми граємо старим іржавим гайковим ключем. Жонглюємо ним, як це роблять у цирку, що приїздив до нашого будинку культури от нещодавно. Аня кидає ключ мені, а я ловлю, тоді кидаю їй, і так по колу, аж поки Аня не промахується і ключ не влучає мені у голову. Кров — рікою, і я біжу додому. До мами. 

Мені одинадцять. Ми прокидаємось із татом до світанку, о четвертій. Я не встигаю поснідати, але у таке рання й не хочеться. Задні сидіння автівки й причіп забиті овочами: помідори, огірки, кукурудза, солодкий перець. Усе, що тато виростив на своєму полі. Ми їдемо на базар. Найприємніша частина шляху — повз Сиваські солоні озера. На світанку небо над водою рожевогаряче, нагадує шкірку персика. А ще можна висунути руку у вікно і ловити вітер. У цих «робочих» поїздках я навчилася старого водійського трюку: якщо водій зустрічної машини двічі блимає фарами — значить, попереду пост тоді ще міліції.

Мені тринадцять. На наш будинок суне важка сіра хмара, і за мить просто з неї сиплеться літня злива. Я до останнього читаю під горіхом і втікаю в хату аж із першими краплями. Дощ прибиває пил і притуп